Titelbild Osteuropa Украïнськi метармофози/2010

в Спецвыпуск

Не кількістю, а якістю
Шанси демографічної кризи

Ėlla Libanova

Аннотация

Україна знаходиться у демографічній кризі. Кількість населення зменшується, тривалість життя падає вже протягом п’яти десятиліть, коефіцієнт народжуваності не забезпечує навіть простого відтворення. Наслідком є старіння суспільства. До цього додається робоча еміграція. Оскільки зменшення кількості населення загальмувати не вдається, слід зосередити всі зусилля на підвищенні якості життя людей.

(Спецвыпуск, С. 203–221)

Полный текст

Україна знаходиться у демографічній кризі. ЇЇ коріння дуже глибокі. Проблеми накопичувалися протягом тривалого часу. Дві світові та громадянська війни, примусова колективізація, три голодомори (1921, 1932–1933, 1947), форсована індустріалізація, масові репресії 1930–1950‑х рр., Чорнобильська катастрофа, затяжна системна криза 1990‑х рр. вкрай негативно вплинули на природний процес демографічної еволюції. Вони призвели до помітних деформацій вікової структури населення та передчасної смерті близько 16 млн. осіб. Все це зумовило неминучість вичерпання демографічного потенціалу. Однак і новітні тенденції аж ніяк не сприятливі.

Головною причиною скорочення чисельності населення є, безумовно, низька народжуваність. Хоча потрібно відзначити, що ця проблема не лише українська. Падіння народжуваності до рівня, який не забезпечує навіть простого відтворення покоління батьків, в післявоєнний період відбулося у всіх без винятку європейських країнах.

Низька народжуваність — це перш за все зворотій бік зміни соціального статусу жінки, розширення сфери її інтересів, високого рівня освіти та зайнятості. Необхідність народження багатьох дітей втратила актуальність через зниження рівня дитячої смертності. Діти перестали бути основою сімейного благополуччя і гарантією прийнятного рівня життя в старості для батьків.[1]

В Україні з початку 1950‑х рр. народжуваність майже неухильно знижувалася. Від 1963 р. її рівень вже не забезпечував просте відтворення. Середньостатистична мешканка міста перестала народжувати достатню для цього кількість дітей з кінця 1950‑х рр., а середньостатистична мешканка сільської місцевості — з початку 1990‑х). У 1990‑х рр. цей процес значно прискорився. Рівень життя знизився, в той час як стандарти постійно зростають. Люди втратили впевненість у завтрашньому дні. Всі товари дитячого асортименту подорожчали в декілька разів, зросла оплата за утримання дітей у дошкільних та позашкільних закладах, багато шкіл беруть неофіційну плату за навчання. Крім цього, багато сімейних пар мають проблеми з народженням дітей через погіршення репродуктивного здоров'я.

У результаті в 2001 р. зафіксовано один із найнижчих у світі рівнів народжуваності — 1,1.[2] Однак починаючи з 2002 р. сумарний коефіцієнт народжуваності (СКН) потроху, але неухильно почав зростати,[3] досягнувши у 2009 р. позначки 1,5. При цьому в 2009 р. — першому поствисокосному році — вперше за останні 60 років не відбулося зниження народжуваності,[4] що, можливо, відбиває безпрецедентно високе співвідношення виплат при народженні дитини із середньою заробітною платою. Це може також бути пов’язаним з проблемами на ринку праці.

У міських поселеннях рівень народжуваності почав підвищуватися з 2001 р. (тут закономірно менше поширені побоювання щодо вступу в шлюб у високосний рік), у сільських — від 2002 р. Зростання сумарного коефіцієнта народжуваності в міській місцевості за 2001–2008 рр. становить 140 %, а в сільській за 2002–2008 — 121,5 %. Якщо у 1991 р. сумарний коефіцієнт народжуваності, розрахований по міській місцевості, становив заледве дві третини від рівня, що спостерігався в сільських поселеннях, то до 2008 р. різниця зменшилася до чверті. Це відображає зближення репродуктивних бажань і народжуваності в міських і сільських поселеннях, однак, на жаль, на досить низькому рівні.

Швидке зростання народжуваності в Україні на фоні загалом сприятливих загальноєвропейських тенденцій значною мірою пов'язане з безпрецедентними за своїми розмірами виплатами при народженні дитини, введеними в Україні від 2005 р. — допомога при народженні першої дитини становить 120 % річного фонду заробітної плати жінки у віці 20–24 років і 110 % — у віці 25–29 років. Допомога при народженні другої дитини становить відповідно 245 і 225 %, а третьої — відповідно 490 і 450 %.

Однак загалом шлюбні пари, як правило, обмежують розмір сім'ї однією дитиною або взагалі залишаються бездітними. У наймолодшій віковій групі (20–24 роки) народжується найбільше дітей, тоді як в економічно розвинених країнах жінки стають матір’ю найчастіше у віці від 25 до 29 років. На відміну від європейських країн, в Україні народження дитини зазвичай передує отриманню необхідної професійно-освітньої підготовки та соціального статусу. Цьому сприяють і батьки молодих: як це заведено й багато десятиріч тому, вони підтримують молоді сім’ї матеріально або ж навіть цілком забезпечують фінансово. На жаль, такі заходи демографічної політики, як свідчить світовий та власний український досвід, дають хоча й помітний, але короткостроковий ефект. Незабаром народжуваність знову знижується.

Сьогодні головною причиною низької народжуваності та малого бажання мати дітей є не стільки низький рівень життя, скільки глибокий розрив фактичного рівня зі сформованими життєвими стандартами. Основною причиною нереалізованості своїх репродуктивних установок 74 % опитаних українців називають погані житлові умови, а 54 % — низькі доходи.[5] Вочевидь суспільство ще не готове визнати зайнятість жінки та її орієнтацію на позасімейні інтереси основною причиною низької народжуваності — лише 11 % жінок говорять про те, що малодітність пов'язана з відсутністю часу для сімейного виховання дітей, тобто з їх бажанням реалізувати себе в інших сферах.

Тому в результаті покращення економічної ситуації та цілеспрямованої державної політики підтримки сімей з дітьми — навіть якщо акценти будуть зміщені з одноразових виплат на систематичні та будуть створені реальні умови, які дадуть змогу жінкам поєднувати роботу або навчання з вихованням дітей — можна розраховувати на досить незначне і швидше за все нетривале підвищення народжуваності. Принаймні навіть найоптимістичніші прогнози передбачають збільшення СКН максимум до 1,7, що не забезпечить навіть простого відтворення населення.

Смертність і середня тривалість життя

Рівень смертності в Україні є тривожно високим, а тенденції викликають стурбованість. Зокрема, протягом багатьох років зберігається невиправдано висока смертність від нещасних випадків і від тих захворювань, які вже давно й успішно лікуються. Причини цього слід шукати у минулих десятиліттях; частково вони істотно загострилися внаслідок трансформаційною кризою 1990‑х рр.

На відміну від економічно розвинених держав, де смертність протягом післявоєнного періоду постійно знижувалася, в Україні швидке її зниження в 1950‑х рр. змінилося тривалим періодом стагнації. У результаті неухильно збільшувалося відставання від розвинених країн. На початку 1960‑х рр. середня очікувана тривалість життя населення України була вищою, ніж у більшості економічно розвинених країн (діагр. 3). На початку 1990‑х рр. вона була на 6‑7 років нижчою, а наприкінці 2000‑х рр. відставання досягло 12–14 років (діагр. 4).

Головним фактором збільшення різниці між середньою тривалістю життя в Україні та розвиненішими країнами була смертність чоловіків працездатного віку. Якщо в 1960‑х рр. ймовірність чоловічої смерті у працездатному віці становила 20 %, то в 2000‑х рр. цей показник перевищив 40 %. Зростання смертності населення обумовлювалося перш за все системною трансформаційною кризою, яка зруйнувала стабільні соціальні структури, включаючи систему охорони здоров'я, соціальної підтримки та охорони праці. Різко знизилися рівень життя та якість харчування, звузилися можливості для медичного забезпечення та відпочинку, а психологічне навантаження зросло. Усі ці фактори загострили й без того непросту ситуацію. Відрив між очікуваною тривалістю життя в Україні та на Заході майже за 20 років незалежності зріс (табл. 1).

Таблиця 1. Очікувана тривалість життя чоловіків у Європі

Країна

Зміна

1990-2007

У порівнянні з Україною

1990

2007

Зміна

1990-2007

Австрія

5,12

-6,80

-15,25

8,45

Білорусь

-1,65

-0,59

-2,27

1,68

Болгарія*

0,85

-2,58

-6,76

4,18

Велика Британія

4,72

-7,31

-15,36

8,05

Естонія

2,63

0,99

-4,97

5,96

Іспанія

3,67

-7,75

-14,75

7,00

Італія

4,83

-8,12

-16,28

8,16

Казахстан

-3,13

1,77

1,57

-0,20

Латвія*

1,60

1,49

-3,44

4,93

Литва

-1,62

-0,85

-2,56

1,71

Молдова

0,10

0,62

-2,81

3,43

Німеччина

+5,10

-7,00

-15,50

8,50

Польща

4,43

-0,90

-8,66

7,76

Росія

-3,32

1,88

1,87

-0,01

Румунія

3,11

-0,95

-7,39

6,44

Словаччина

3,54

-1,11

-7,98

6,87

Словенія

4,91

-4,21

-12,45

8,24

Туреччина*

6,70

1,77

-8,26

10,03

Угорщина

3,54

0,46

-6,41

6,87

Україна*

-3,33

-

-

-

Франція*

3,90

-7,63

-14,86

7,23

Чехія

6,19

-1,96

-11,48

9,52

Швейцарія

5,29

-8,40

-17,02

8,62

Швеція

3,95

-9,26

-16,54

7,28

 

 

 

 

 

Європа А+

4,48

-7,21

-15,02

7,81

Європа В+С*+

-0,08

0,47

-2,78

3,25

СНД

-2,20

0,92

-0,21

1,13

+ До регіону Європа А за класифікацією ВООЗ належать країни з найнижчим рівнем смертності серед дітей і дорослих: Австрія, Андорра, Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ірландія, Ісландія, Іспанія, Італія, Кіпр, Люксембург, Мальта, Монако, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Португалія, Сан Марино, Словенія, Фінляндія, Франція, Хорватія, Чехія, Швейцарія, Швеція.

До регіону Європа В за класифікацією ВООЗ належать 16 країн з низькою смертністю серед дітей та дорослих: Азербайджан, Албанія, Вірменія, Болгарія, Боснія і Герцеговина, Грузія, Киргизстан, Македонія, Польща, Румунія, Сербія, Словаччина, Таджикистан, Туреччина, Туркменістан, Чорногорія.

До регіону Європа С належать 9 країн з низькою дитячою смертністю і високою смертністю серед дорослого населення: Білорусь, Естонія, Казахстан, Латвія, Литва, Молдова, Росія, Угорщина, Україна.

The World Health Report 2004. Changing History. WHO, Geneva, 2004 www.who.int/whr/2004/en.

Джерело: авторські розрахунки за даними ВООЗ www.who.int/whosis/en.

 

За даними ВООЗ, тривалість життя чоловіків в Україні скоротилася порівняно з іншими країнами Європи найбільше — навіть у Росії, яка загалом відзначається ще вищою смертністю, втрати виявилися меншими. У 1990 р. тривалість життя українських чоловіків перевищувала аналогічні показники Естонії (на 1 рік), Казахстану (на 1,8 року), Латвії (на 1,5 року), Молдови (на 0,6 року), Росії (на 1,9 року), Туреччини (на 1,8 року), Угорщини (на 0,5 року), регіону “Європа В+С” (на 0,5 року) і СНД (на 0,9 року). Натомість у 2007 р. смертність чоловіків була вищою за українську лише в Казахстані та Росії. Решта країн — і тих, що стали членами ЄС і мають помітні успіхи у своєму соціально-економічному розвитку, й тих, в яких ситуація залишається набагато гіршою — реалізували значну частину наявних резервів для зниження чоловічої смертності й випередили Україну за цим ключовим показником.

Найбільших успіхів порівняно з Україною досягли Туреччина (якщо у 1990 р. тривалість життя чоловіків була там нижчою, то у 2006 р.  — на 8,3 року вищою), Чехія (у 2007 р. на 11,5 року вища) і Швейцарія (відставання України збільшилося на 8,6 року, у 2007 р. середній швейцарець мав би прожити на 17 років довше, ніж середній українець). Україну випередили також майже всі країни СНД і регіону “Європа В+С”, про що свідчать співвідношення з середніми показниками тривалості життя у цих групах країн.

Таблиця 2. Очікувана тривалість життя жінок у Європі

Країна

Зміна

1990-2007

У порівнянні з Україною

1990

2007

Зміна

1990-2007

Австрія

4,08

-4,15

-9,37

5,22

Білорусь

0,41

-0,86

-2,41

1,55

Болгарія*

1,25

0,03

-2,36

2,39

Велика Британія

3,20

-3,75

-8,09

4,34

Естонія

3,26

0,01

-4,39

4,40

Іспанія

3,23

-5,59

-9,96

4,37

Італія

3,82

-5,53

-10,49

4,96

Казахстан

-1,07

1,58

1,51

-0,07

Латвія*

1,89

0,35

-2,68

3,03

Литва

0,95

-1,38

-3,47

2,09

Молдова

0,72

2,96

1,10

-1,86

Німеччина

4,10

-4,10

-9,20

5,10

Польща

4,12

-0,65

-5,91

5,26

Росія

-1,15

0,56

0,57

0,01

Румунія

3,82

1,90

-3,06

4,96

Словаччина

2,46

-0,79

-4,39

3,60

Словенія

4,24

-2,92

-8,30

5,38

Туреччина*

6,70

6,48

-1,36

7,84

Угорщина

3,35

1,10

-3,39

4,49

Україна*

-1,14

-

-

-

Франція*

2,70

-6,52

-10,36

3,84

Чехія

4,76

-0,56

-6,46

5,90

Швейцарія

3,33

-6,04

-10,51

4,47

Швеція

2,50

-5,67

-9,31

3,64

 

 

 

 

 

Європа А

3,34

-4,66

-9,14

4,48

Європа В+С*

0,57

1,26

-0,45

1,71

СНД

-0,88

0,65

0,39

-0,26

* Дані за 2006 рік.

Джерело: авторські розрахунки за даними ВООЗ www.who.int/whosis/en/.

 

Трохи кращими є показники жіночої смертності в Україні — це стосується як загальної динаміки тривалості життя при народженні (тут погіршення за 1991–2007 рр. є втричі меншим, ніж серед чоловіків), так і відставання від інших країн (максимальна різниця — відповідно 10,5 і 10,4 року — спостерігається порівняно із Швейцарією та Францією). Але й українські жінки живуть менше від мешканок всіх інших європейських країн, за винятком Казахстану, Молдови, Росії і країн СНД загалом. Перевага у рівні жіночої смертності, яку мала Україна на початку 1990‑х рр. порівняно з Болгарією, Естонією, Латвією, Румунією та Угорщиною, країнами регіону Європа В+С і СНД та особливо в порівнянні з Туреччиною (6,5 року) втрачена. Не варто сподіватися на те, що вдасться повторити успіх Туреччини, якій у 1990‑х рр. вдалося істотно знизити чоловічу смертність. Зниження екзогенної смертності тут відбулося перш за все завдяки політичним заходам.

Соціально-економічні проблеми у незалежній Україні загострили негативні тенденції смертності. Незважаючи на певні позитивні зрушення в окремі роки, і стандартизовані, і загальні показники смертності в 2009 р. були істотно вищими, ніж у 1990 р. Вирішальний вплив на це має динаміка чоловічої смертності, особливо у працездатному віці. Підвищена смертність серед чоловіків обумовлена цілою низкою економічних, соціальних і біологічних факторів. Якщо в європейських країнах різниця тривалості життя чоловіків і жінок складає 4–6 років, то в Україні (як, власне, і в більшості країн СНД) — 10–11 років. Чоловіки в Україні помирають практично від усіх причин і в усіх вікових групах значно частіше і раніше, ніж жінки. Вкрай вагому роль відіграють нещасні випадки. Від них майже у 5 разів частіше гинуть чоловіки. Безумовно, на високу чоловічу смертність впливають особливості професійного життя, зокрема, робота у шкідливих умовах та на робочих місцях, що характеризуються підвищеним ризиком нещасних випадків і аварій. Важливе значення має і алкоголізм, який сьогодні зумовлює в 2,5 рази більше смертей, ніж у 1989 р.

Про наявність серйозних проблем зі здоров'ям чоловіків свідчить підвищення рівня смертності від інфекційних хворіб у працездатному віці, перш за все від туберкульозу. Судячи з усього, саме чоловіче населення є середовищем поширення епідемії цієї хвороби в Україні. Загальний рівень смертності українських чоловіків від туберкульозу є одним із найвищих в сучасній Європі, він утричі перевищує аналогічний показник у країнах ЄС, удвічі — в країнах Центральної та Східної Європи та в півтора рази — у країнах СНД.

Смертність серед сільського населення є також підвищеною, хоча й поступається чоловічій. Вона зумовлена важкими умовами сільськогосподарської праці та сільського побуту, розповсюдженням алкоголізму та недоступністю в багатьох випадках своєчасної кваліфікованої медичної допомоги. Проте у літньому віці (після 60 років) для сільського населення характерна вища тривалість життя. Зниження ризику смерті в працездатному віці — перш за все шляхом покращення охорони праці — могло б нормалізувати підвищену сільську смертність.

Врешті, значні регіональні відмінності в рівні та якості життя обумовлюють і дуже високу регіональну диференціацію параметрів смертності — за даними 2008 р. різниця у тривалості життя чоловіків становила 7,25 року, а жінок — 4,69 років. Такі відмінності радше характерні для різних країн, ніж для різних регіонів однієї країни. Очевидно, що надмірна смертність, пов’язана з регіональними та статевими  факторами чи відмінностями між містом і селом, є проявом демографічних проблем.

Таким чином, за останні півстоліття у рейтингу тривалості життя Україна скотилася з позиції у верхній частині таблиці на одне з останніх місць. Середня очікувана тривалість життя в Україні на 13 років нижча, ніж у 27 країнах регіону Європа А (ще в 2003 р. відставання ледь перевищувало 11 років) і на два роки нижча, ніж у Європі В+С (25 країн). Порівняно зі Швейцарією (країною з найвищою в Європі очікуваною тривалістю життя) відставання становить майже 15 років. ВООЗ зараховує Україну до регіону Європа С, дев'яти країн з найвищим в Європі й Центральній Азії рівнем смертності. Навіть у цій групі Україна посідає передостаннє місце, випереджаючи лише Росію. Це — прірва, подолати яку вкрай важко; на це потрібно десятиліття. Для подолання такого стану мала б покращитися економічна ситуація, а громадянське суспільство, яке зароджується, та уряд повинні спрямувати свої зусилля на поліпшення рівня життя населення, подолання бідності, оздоровлення навколишнього середовища, забезпечення належного контролю за якістю продуктів та питної води, розвиток системи охорони здоров'я, поширення здорового способу життя. В першу чергу можна було б очікувати прискореного зниження смертності дітей, перш за все немовлят, потім зниження смертності серед осіб працездатного і молодшого пенсійного віку і, врешті, загального зростання середньої тривалості життя. Але в кращому випадку вдасться досягти параметрів, характерних для не дуже розвинених країн. Помітнішого прогресу можна було б сподіватися серед чоловічого населення, оскільки наявні резерви для зниження екзогенної смертності мобілізувати простіше, тоді як можливості для підвищення тривалості життя серед жінок пов'язані переважно з ендогенною смертністю, знизити яку значно складніше.

Міграція

Міграція, можливо, найкраще відображає ставлення населення до рівня і якості свого життя, його очікування можливих змін у власній країні та у регіонах потенційної еміграції. Відразу після розпаду СРСР в Україну переїхало багато мігрантів. Багато з них народилися в Україні і поверталися після того, як свого часу поїхали працювати у Сибір або на Далеку Північ Росії чи з якихось інших причин опинилися в інших районах гігантської країни.[6] Особливо масштабним був міграційний потік з республік Середньої Азії. Там становлення незалежних держав супроводжувалося вимогою знання державної мови, а націоналістичні рухи зміцніли. Після того, як цей притік спричинився до позитивного міграційного сальдо, надалі воно на десятиліття змінилося на негативне.

Загалом прямі міграційні втрати України за 1991–2008 рр. досягають 700 тис. осіб. Ці втрати не є загрозливими. Однак міграція істотно погіршує якісний склад населення країни, адже виїжджають з України переважно молоді, добре освічені люди. Про це свідчить, зокрема, зниження частки осіб з вищою освітою серед 25–35-річних з 1989 по 2001 рр., незважаючи на понад 40 % зростання чисельності випускників вищих навчальних закладів за цей період. Складніше врахувати вищу мобільність активних та ініціативних осіб. Оскільки міграційні потоки завжди спрямовані з менш розвинених і благополучних в більш розвинені регіони, то для регіону-донора міграція в кожному разі означає досить відчутні втрати.

Основними країнами, у які виїжджають українці та звідки прибувають мігранти, є країни колишнього СРСР, насамперед Росія, Молдова і Білорусь. З цими країнами відбувається активний обмін населенням. Багато іммігрантів прибувають в Україну з країн Кавказу та Центральної Азії. Натомість еміграція у ці країни, а також міграційний обмін з країнами Балтії практично припинилися. Міграційними партнерами поза межами колишнього Радянського Союзу є Німеччина, США, Канада та Ізраїль.

Дуже поширеною є тимчасова трудова еміграція.  Близько 1,5 млн. українців працюють за кордоном до одного року. Трудові мігранти у країнах ЄС зазвичай залишаються там набагато довше (10–12 років). Перебуваючи у країні легально, вони зберігають контакти зі своїми рідними та друзями і вважають себе трудовими мігрантами, а не емігрантами. Загалом за кордоном працюють від 3,5 до 4 млн. українців. Переважно вони в’їжджають у країну як туристи або ж для відвідин родичів і часто користуються послугами посередницьких фірм. Внаслідок цього вони нерідко є беззахисними перед свавіллям роботодавців і посередників, багатьом загрожує небезпека потрапити в мережі торговців людьми. Хоча трудові мігранти підтримують зв'язки з родинами в Україні, вони у цей час не можуть створювати сім’ї та практично не беруть участі у вихованні дітей.[7]

Починаючи з 1990‑х рр., в Україну прибувають біженці та шукачі притулку. Відповідний статус в Україні мають сьогодні понад 3 тис. осіб із 48 країн світу. Притулок в Україні отримали також понад 3 тис. жертв воєнного конфлікту в Абхазії. Окрім цього, громадяни деяких азіатських і африканських країн намагаються використовувати територію України для незаконного транзиту до Західної Європи.

Україна в процесі міграційного обміну населенням грає водночас роль донора, реципієнта і країни-транзитера, а отже, тут можна спостерігати всі три типи наслідків міграції. Міграція впливає на демографічну й криміногенну ситуацію та спричиняє загальні суспільні зміни. Вона безпосередньо впливає на кількість населення та його структуру за віком, статтю, етнічною приналежністю та освітою.

Як країна-донор Україна переживає очевидні економічні та демографічні втрати, які є серйознішими, ніж звичайне скорочення чисельності населення. Хоча сальдо обміну населення України з іншими республіками СРСР протягом 1959–1989 рр. не перевищувало 100 тис. осіб на рік, процеси старіння суспільства прискорювалися, оскільки на роботу в регіони Сибіру, Далекого Сходу та Крайньої Півночі виїжджали переважно молоді люди, а поверталися пенсіонери.

Якщо загальна чисельність населення за рахунок міграції в кожному десятилітті змінювалася менше ніж на 1 %, то чисельність 20–29-річних зменшувалася приблизно на 3 %, а осіб молодшого пенсійного віку (жінок 55–69 і чоловіків 60–69 років) збільшувалася на 2 %. У результаті постійного відтоку фахівців та їхньої концентрації в центрі Радянського Союзу знижувався професійний та освітній потенціал населення України.

Водночас притік населення за рахунок імміграції протягом останніх років є незначним — від 10 до 15 тис. осіб. Міграційний приплив трохи пом'якшує процес демографічного старіння, принаймні у містах, оскільки більшість мігрантів осідає на околицях великих міст з населенням понад 1 млн. осіб. Однак проблематичним є низький рівень освіти та кваліфікації імігрантів.

Зі зміною етнічного складу населення, його статевої та вікової структури змінюється також його поведінка. Це — непрямі наслідки міграції. Подібні зміни стосуються і репродуктивних характеристик і так званої “вітальної поведінки”, а отже, народжуваності та смертності, особливо екзогенної, що має більшу схильність до змін.

Отже, впливи еміграції та імміграції, з якими стикається Україна, є дуже різними. В усякому разі, завдяки міграційному припливу мешканців із країн з вищими репродуктивними установками зростає хоча б потенційна народжуваність. Гірша ситуація з впливом міграції на смертність. Оскільки мігранти часто походять із країн, у яких інфекційні захворювання є поширеними, а рівень вакцинації — низьким, і оскільки багато хто з них, в усякому разі, протягом першого часу в Україні, часто живе у поганих санітарних умовах, міграція сприяє зростанню захворюваності та смертності.

Ще гострішим є вплив транзитної міграції на Україну. Він посилився з набуттям чинності з 1 січня 2010 р. угоди Про реадмісію осіб. Маючи вкрай погано облаштовані кордони з Росією, Білоруссю і Молдовою (у ряді випадків кордон досі не делімітовано), вельми складно надійно захистити свою територію від притоку нелегальних мігрантів, які зовсім не збираються жити і працювати в Україні, а мають намір перебратися в країни Євросоюзу. Натомість масштабна трудова міграція спричиняється до притоку грошей у країну, покращення людського і соціального капіталу завдяки новим знанням і кваліфікаціям, а також до розширення доступу до нових технологій та фінансових ресурсів. Але усе це можливе лише за умови збереження зв'язків мігрантів з батьківщиною. Інакше наслідки трудової міграції нічим не відрізняються від наслідків еміграції.

Перспективи міграційних процесів є надзвичайно суперечливими. З одного боку, глобалізація сучасного світу, формування транснаціональних ринків праці і принципова неможливість досягнення Україною в найближчій перспективі життєвих стандартів рівня економічно розвинених країн будуть стимулювати найбільш активні та конкурентоспроможні верстви населення принаймні до тимчасової еміграції. З іншого боку, неминуче природне скорочення чисельності населення змусить Україну, подібно до більшості країн Європи, активно залучати іммігрантів. Цей процес вже розпочався.

Чисельність населення і вікова структура

Чотири радянських післявоєнних переписи фіксували неухильне зростання загальної чисельності населення України: 41.869.000 в 1959 р., 47.126.500 — в 1970 р., 49.754.600 — в 1979 р. і 51.706.700 — у 1989 р. На початок 1993 р. населення України досягло максимуму — 52.244.100 осіб. Опісля тенденція кардинально змінилася — почалося скорочення чисельності населення. У 2001 р. чисельність населення країни становила 48.457.100 осіб. Між 1993 та 2004 рр. населення України скоротилося на 4.628.300 осіб (на 420.800 осіб у середньому за рік). Після безперервного і прискореного зниження чисельності населення воно сповільнилося лише в останні роки, перш за все завдяки зростанню народжуваності та іміграції.

Суттєві зміни у віковій структурі населення спричинені багатьма факторами. Народжуваність протягом тривалого часу була такою низькою, що не забезпечувала навіть простого відтворення населення. І до, і після 1991 р. молодь щораз частіше виїжджала в інші республіки, а потім і за кордон. Смертність серед чоловіків у працездатному віці є надзвичайно високою. Скорочення загальної чисельності населення супроводжується практично неухильним зростанням чисельності та питомої ваги осіб у віці понад 60 років — їхня частка в загальній чисельності населення України збільшилася з 10,5 % у 1959 р. до 13,9 % в 1970 р. У 1979 р. вони становили вже 15,7 %, у 1989 році — 18,0 %, а у 2001 р. — 21,4 %.

За цим так званим “м'яким” показником старіння Україна випереджає колишні соціалістичні країни Центральної та Східної Європи, але істотно відстає від країн ЄС. За “жорсткішим” показником питомої ваги населення у віці понад 70 років Україна суттєво поступається більшості європейських країн. Висока частка населення у віці понад 60 років є результатом дії двох факторів — низької народжуваності та високої тривалості життя в похилому віці. Натомість висока частка населення у віці понад 70 років — це перш за все результат низької смертності серед людей похилого віку. І якщо в економічно розвинених країнах старіння є наслідком обох факторів, то в Україні діє переважно перший.

Внаслідок багаторічної міграції сільської молоді в міста процеси старіння більш загострені у селах. Найстаршим є сільське населення Чернігівської, Хмельницької, Полтавської, Сумської та Черкаської областей, де частка населення у віці 60 років і більше перевищує 30 %. Старіння населення супроводжується зміною навантаження на працездатні верстви населення.

Висновки

Демографічні проблеми мають історичне коріння і довготривалі наслідки. Далеко не всі параметри прийдешніх демографічних тенденцій можна змінити кардинально. Практично при будь-якому варіанті демографічного розвитку Україну очікують загрозливі наслідки — скорочення загальної чисельності населення країни, перш за все працездатного віку; посилення демографічного старіння, особливо зростання кількості пенсіонерів і зміна співвідношення кількості населення пенсійного та працездатного віку, що підкреслює необхідність реформи системи пенсійного забезпечення та соціального захисту; демографічна деградація окремих сільських та депресивних місцевостей; подальша трансформація інституту шлюбу та сім'ї.

Незважаючи на певні позитивні зрушення, демографічна ситуація в Україні залишається складною і несприятливою для майбутнього розвитку країни. Відсутні об'єктивні підстави для зміни тенденції скорочення загальної чисельності населення. У цій ситуації політика уряду повинна бути спрямована насамперед на підвищення рівня та покращення якості життя населення. Акценти варто робити не на кількісних, а на якісних параметрах демографічного відтворення.

Демографічна політика повинна стати невід'ємною складовою всіх напрямків діяльності держави. Необхідні економічне забезпечення процесів відтворення населення, належний соціальний захист сімей з дітьми та населення похилого віку. Окрім цього, треба покращити екологічну ситуацію, знизити травматизм (передусім пов'язаний з дорожнім рухом), популяризувати здоровий спосіб життя та забезпечити ефективну медичну допомогу і профілактику. Ці заходи врешті стануть сприятливими факторами для нормального відтворення населення і зростання тривалості життя з підвищеною якістю.

 


[1] Сьогодні вкрай низький рівень народжуваності (СКН<1,5; СКН = сумарний коефіцієнт народжуваності) спостерігається в Австрії, Греції, Іспанії, Італії, Німеччині, Швейцарії та практично у всіх країнах Східної Європи. Це один із глобальних наслідків т.зв. переходу до сучасного типу відтворення населення.

[2] Нижчий СКН, ніж в Україні, зафіксовано лише у Гонконзі та Макао, такий самий — у Грузії.

[3] Традиційним винятком став 2009 рік — перший поствисокосний — чере те, що у високосному році мешканці України рідше одружуються.

[4] Як видно з діагр. 1, у кожний перший поствисокосний рік спостерігалося помітне зниження чисельності народжених з подальшим компенсаційним підвищенням наступного року.

[5] Дослідження “Шлюб, сім'я та дітородні орієнтації України”, виконане колективом учених під керівництвом автора, в ході якого опитано 3,2 тис. осіб (квітень 2008 р.) і 2,8 тис. осіб (квітень 2009 р.).

[6] Так трапилося, наприклад, з кримськими татарами та іншими етнічними меншинами, яких в 1940‑х рр. депортовано на Далекий Схід СРСР. З 1988 р. вони почали повертатися у великих кількостях в Крим.

[7] Для дослідження ситуації з робочою силою у 2007 р. опитано 30 тис. осіб віком від 15 до 70 років у всіх регіонах України. Один рік роботи поза межами України був вирішальним для поділу між трудовими мігрантами та емігрантами.